Старезне соснове гілля звисало нерухомо над нашими головами, і ми віддалися на часок цілковито потузі лісової тишини.

– Тут мусив би й хто подужати, - сказав, перебиваючи тишину, перший Нестор.
– Але там у долах, вічно в праці, ярмі й науці, заодно між стосами актів і фоліантів [51] ти, хоч би й не хотів, наберешся хороби.

– Почуваєш себе нездорово?
– спитав я, окинувши оком молодого товариша, що своїм тонким обличчям пригадував скорше студента-академіка, як урядовця одної з найповажніших інституцій, котрий виглядав у тій хвилі дуже гарно, відгорнувши волосся з білого чола.

– Я?
– спитав він, усміхнувшися весело.
– Це я не про себе, а так взагалі говорив.

– І ти тут свій кашель покинеш, - закинув я.
– Під оцими соснами ти повинен найбільший час твоєї відпустки перебувати. В тебе, як сам говориш, ще на кілька років праці, тож треба до неї тут скріплятися.

– Мені нічого не хибує, - сказав він поважно.
– Ти, чоловіче, не знаєш Обринських; кинь їх і з вежі вдолину, вони все стануть на рівні ноги. Вони репрезентанти витривалості й непоборимості, дарма що цього по їх поверховності неслідно. Приміром, ані по мені, ані по моїй сестрі. Але, - додав нараз весело, - поки я кину тебе, Богдане, додолу, підім ще й на другу сторону цієї пишної гори, по котрій бігав я стільки малим хлопцем. Або й он там під скалу.

– Го, го, Несторе, - сказав я й поклепав його по плечі.
– Ви обоє з сестрою хоч і які добрі репрезентанти витривалості й, як кажеш, неіпоборимості, але до мене ви недоросли. Я все ж таки від мужицької крові не віддалився. Я горджуся своєю силою, її не побідить ніхто так легко. Навіть і ви, панята мої, ні.

Ледве вимовив я ті мої слова, він уже зблизився до мене. Усміхаючись одним кутиком своїх уст, що так живо пригадували мені сестру його, він, прилягши груддю до мене та обвивши мене своїми руками, мов корінням деревини якої, стиснув мене сильно, молодечо, аж до болю, і тут же й залишив.

– Не глузуй з «панят», - сказав і розсміявся з вдоволеним, побідним поглядом.
– Мені страх хочеться, голіафе, кинуть тебе ось тут на землицю столітній сосні під ноги! Чуєш?

– Чую, хлопче, - відказав я, мимоволі й собі усміхаючись.
– Але поки що дай тому спокій. Прийде час, ти кинеш. Але, як кажу, поки що ще сам кріпись. А тепер здіймай капелюх з землиці, поклонись сосні й ходім, куди нас очі ведуть. Ще з годину ходу лісом, а там вийдемо на одну царинку й припічимо. Коли це нам сприкриться, заглибимось у шум сосен. А що там зачуєш, перекажеш їй, як вона приїде.

– Ні, Богдане, тобі належиться першенство до переказу. Я буду мовчати.
– І сказавши це, він нараз споважнів, і ми пішли.

Він переді мною високий, стрункий, більше хлоп'ячий, як мужеський, в білім легкім капелюсі. А я не менш мовчазний за ним.

Ідемо.

Ми оба і разом з нами тишина. Тут і там шелесне блискавичне дряпання, може, вивірки якої або полохливої птахи.

Ми стаємо, оглядаємося й слухаємо. Часом віддихаємо глибоко. Особливо Нестор робить такі вправи. І знов оглядаємося.

– Чуєш що, Несторе?
– питаю я.

– Уважаю.
– відповідає він і заходить глибше між сосни, мов у церкву.

Так довго.

Остаточно ми не вийшли на царинку, лиш противно вниз, себто мов у яругу в роздвоєння гори, де вона, хоч заросла рідшою сосниною, серединою берегла між камінням потік. По обох сторонах потоку скалисте гостре каміння, а трохи оподалік від них, тут і там між молодими соснами, вільні, ясні місця.

Тут ми полягали.

Сонячне сяйво розпарює соснину, рамена сосен звисають низько над нами, днина чудова, а гаряче повітря переповнене живицею.

Недалеко нас висадився з гори камінь-велетень. Вегетація пишна. Трава, папороть, арніка, незабудьки й т. ін. Все те розкошує коло берега потоку.

Ми, покидавшися на землю в траву, повідгортавши з зіпрілого чола волосся - лежимо.

Я лежу довго, спокійно, майже забуваю про свого недалеко мене так само неповорушно лежачого сусіда.

Якісь картини, з давна й теперішності, перепливають і мішаються в голові. Нараз, коли затуляю очі, бачу картину з посліднього року, поки виїхав я з батьківщини з першим авансом до З. Її вже тоді дома не було. Саме взимі того року вона виїхала до панства Маріянів. А літом, у день перед моїм виїздом назавше, ходив я тоді з ще малим Нестором попрощатися з лісом. Він, розуміється, про те не конче знав.

Тоді я перележував у лісі також, як ось тепер, на землі між смереками, а він, малий, бігав коло якогось невеличкого багна, над котрим уганялися стрикізки, і старався вловити їх.

«Що ж, ловиш їх, Несторе?» питав я. «Ні, - відповів він.
– Вони літають кругом мене, ніби зачіпають мене, а я, як обдурюваний, кручуся між ними, аж упрів, і не можу жодної вловити!» «Вони такі, як твоя сестриця Маня», сказав я йому на те, і більше нічого. А він відповів, знеохочений: «Та що мені з того! Коли б я міг таку Libelle [52] зловити!»