Витративши декілька годин на збір і фіксацію трофеїв, на прийом і відправку капсул, на розмови з візитерами, що налетіли на катерах і флаєрах, Лунін пішов далі. Вже тоді у нього з’явилися перші підозри, але перевірити їх він не міг. У цьому поясі водилися ведмеді і хижаки, схожі на крупних вовків. Ані ті, ані інші не збиралися, як встановив Лі, у зграї. І навряд чи вони могли перебити всіх жителів стоянки, числом більше десяти. Убити, розірвати буквально на дрібні клаптики. Залишалися плуги.

І ось тепер, сидячи у наметі в одному черевику і дивлячись на люту, в піні, морду ватажка-плуга, Лунін відчував до нього майже ненависть.

Природа жорстока до розуму. Ще не зміцнівши, не навчившись до ладу усвідомлювати власну потенційну могутність, він опиняється серед сильних ворогів, і боротьба з ними постійно нависає дамокловим мечем над самим існуванням розумного життя. Вороги — і тут, і на Землі — завжди зубастіші і нахабніші, аніж предки розумних істот. І потрібно перехитрити їх, сховатися від них, вижити… хоча без сильних ворогів теж не станеш розумним.

А плуг усе не бажав відмовлятися від здобичі. Луніну навіть здавалося вже, що плуг ототожнює його з троглодитами і ставиться до нього не лише як до здобичі, але і як до злого ворога, істоти, з якою не поділиш владу на планеті.

До ватажка приєдналися решта плугів, які щасливо розправилися з черевиком, і врешті-решт, коли Луніну набридло дивитися у волохаті озлоблені морди, він дав засліплюючий спалах, і плуги розбіглися.

Заснути відразу не вдалося. Викликав Володя Лі. Він, виявляється, вже закінчив дослідження подряпин на кістках людей. Сліди відповідали зубам плугів. Звинувачення підтвердилося. І, засинаючи нарешті, Лунін зрозумів, що становище його на цій планеті змінилося. Він не лише дослідник. Він повинен стати і захисником. Напевно, людей тут залишилося не так уже й багато. Плуги виявилися небезпечнішими ворогами, ніж печерні ведмеді для наших предків.

Наступного дня довелося повернутися на Станцію. Через черевик. Видалося незручним просити чергового: «Пришли мені, голубе, у капсулі правий черевик сорок другого розміру, бажано чорний. Мій плуги з’їли». Та й треба було порадитися з Лі та шефом і отримати флаєр хоч би тижні на два, щоб обнишпорити на бриючому польоті басейн великої річки.

А потім Лунін з Лі три тижні обстежували басейн, повертаючись на Станцію, щоб розібрати матеріали. І намагалися спростувати висновки, до яких їх штовхали нові знахідки.

Плуги прийшли сюди тисячі чотири років тому. Зовсім недавно. Можливо, з іншого континенту, де їх сила-силенна. На той час перші люди на планеті вже навчилися обколювати камінь і запалювати вогонь. Люди не були готові до війни з величезними мавпами, що організовані в люті зграї, бачать вночі як удень, з такою товстою шкурою, що кам’яні наконечники списів не могли її пробити. Розкидані по лісу жменьки людей ставали одна за одною жертвами лютих нападів. Тисячу п’ятсот років, тисячу років, вісімсот років налічували покинуті і розорені стоянки. І нарешті, на березі великого мілкого озера, серед сизих скель, що стирчали, немов розчепірені пальці, Лунін знайшов поле однієї з останніх, якщо не останньої битви. Тут загинуло більше вісімдесяти людей. Тут-таки валялися і кістяки плугів. Люди навчилися об’єднуватися, але, певно, запізнилися. Битва датувалася напівтисячоліттям тому. Плюс-мінус десять років. Пошуки можна було припиняти. Жодної людини на планеті не залишилося.

— Ех, поспішити б, — сказав хтось із фізиків. — Ми б їх силовим полем прикрили.

— П’ятсот років тому?

— А може, ще в минулому році останні тут ховалися? Ми ж не знаємо.

— Навряд, — сказав Лі.

— Я розумію, — сказав фізик. — І все-таки шкода молодших братів.

Наступного дня Лунін вилетів на велику стоянку біля урвища, де з рожевого пісковика вивалилися на берег річечки чорні конкреції і амоніти висовувалися з урвища, немов скручені роги гірських баранів. Там була печера, біля якої також років вісімсот тому шуміла битва, напевно, коротка, нічна, як і всі битви, коли в світлі багаття біля печери крутилися, гарчали плуги і, сопучи, відмахуючись від ударів списів, розтягували камені, якими люди завалили вхід до печери.

Лунін оглянув усі закутки печери, розшукуючи сліди тривалого життя, підібрав риболовний гачок із зігнутої і обточеної кістки, знайшов видовбаний камінь, куди зі стелі печери капала вода. Другий, дальній хід до печери був широким, і сонце заливало плоску піщану підлогу і гладкі стіни. Біля однієї зі стін лежав обтесаний камінь. Над ним були малюнки. Перші малюнки, знайдені на планеті. Лунін затамував подих, немов побоювався, що від подуву повітря малюнки можуть обсипатися, пропасти.

Хтось вибрав цю стіну, щоб виразити на ній своє здивування перед світом, зупинити рух, зачаклувати його чарівною силою єдності з цим світом і зароджуваною владою над ним. Там був намальований ведмідь — горбатий, з нерівними вертикальними смужками під черевом, що зображали довгу шерсть. Були смішні чоловічки — дві палички ніжок, дві палички ручок. Чоловічки кудись бігли. Був човен і над ним сонце. Пісковик і крейда напоумили художника (а може, він був і першим жерцем?) користуватися різними фарбами. Сонце було червоним, чоловічки білими.

Лунін поволі пересувався уздовж стіни, читаючи все нові малюнки. Чорний плуг. Сутулий і вишкірений. Плуг був маленький. А поряд велика червона людина, що простромила плуга списом. Малюнок був неправдою. Мистецтво, ще не народившись до ладу, вже почало мріяти.

І в Луніна зіпсувався настрій.

Він пригадав, що камера залишилася у флаєрі і треба повертатися туди.

Але перш ніж піти, він визирнув назовні, чи немає там інших малюнків.

Малюнок був. Один. Плеската брила, що нависла над стіною біля входу, вберегла його від дощів. Малюнок був більший від інших, вільніший у лініях, ніби поза межами печери художник міг відступити від канонів, що народжувалися разом з мистецтвом.